Захист дитинства +

ЗАХИСТ ДИТИНСТВА — система практичних заходів, направлених на захист прав та інтересів дітей і підлітків, на створення нормальних умов для їх розвитку і виховання.

Особливо ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА потребують діти-інваліди і діти-сироти, позбавлені батьківського піклування.

Законодавче оформлення питань ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА почалося в 20 в., особливо в роки 1-ої світової війни і в післявоєнні роки, коли у ряді країн були сформульовані перші закони про захист і охорону дитинства.

У 2-ій половині 20 в. почала формуватися міжнародна система ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА: у 1946 осн. Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ООН) — ЮНІСЕФ; у 1989 — Комітет ООН з прав дитини. Прийняті осн. документи, що захищають права дітей: Декларація прав дитини (1959), Пекінські правила (1985), Конвенція ООН про права дитини (1989), Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990).

ЗАХИСТОМ ДИТИНСТВА з кінця 19 в. займалися переважно земські організації.

У 1914 відбувся з'їзд по суспільному піклуванню, Союзом земств і міст розроблений проект закону про ЗАХИСТ ДИТИНСТВА (не був прийнятий).

Після лютого 1917 питання захисту і охорони дітей знаходилися у веденні спеціального управління Міністерства соціальної допомоги, з листопада того ж року — Наркомату державного піклування, з квітня 1918 — Наркомату соціального забезпечення, а з 1920 — Наркомпроса. У 1919 основана Рада захисту дітей.

З 1918 діяла також суспільна Ліга порятунку дітей, але в 1921 замість цих організацій була заснована Комісія з поліпшення життя дітей (Деткоміссия ВЦИК). У тому ж році виданий декрет про організацію дитячої соціальної інспекції, в завдання якої входили боротьба з безпритульністю, правопорушеннями і злочинністю неповнолітніх і захист від експлуатації і поганого поводження з дітьми.

У 20-ті рр. для пристрою безпритульних дітей були створені дитячі приймачі-розподільники, дитячі будинки, трудові колонії, комуни і ін. Відбулися 3 з'їзди по охороні дитинства (1918, 1924, 1930).

У 30-ті рр. в організації ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА відбулися значні зміни. У 1935 Ухвалою СНК РРФСР «Про заходи боротьби із злочинністю неповнолітніх» вводилася кримінальна відповідальність неповнолітніх з 12 років, ліквідовувалися комісії у справах неповнолітніх, установи для неповнолітніх передавалися в НКВД.

У роки Великої Вітчизняної війни набули поширення форми виховання усиротілих дітей у вигляді усиновлення, опіки і патронату.

В кінці 50-х — початку 60-х рр. стали створюватися школи-інтернати.

У 1987 створений Радянський дитячий фонд. З'явилися сімейні дитячі будинки, вітчизняні проекти дитячих сіл, відродилися опікунські ради і ін.

Проте з початку 90-х рр. падіння рівня життя мн. сімей в умовах соціальних потрясінь привело до погіршення життя дітей (особливо з малозабезпечених сімей, з сімей безробітних, біженців і вимушених переселенців, а також алкоголіків, наркоманів і ін.). Нова хвиля соціального сиротіння привела до появи дитячої безпритульності, бездомності і т.п.

У Україні з кожним роком росте дитяча злочинність, наркоманія, проституція, сутенерство, бродяження і безпритульність, проте відсутні ефективні програми для роботи з молоддю, відсутня профілактика цих негативних явищ.

Бюджетні кошти, які були виділені на програми для підвищення рівня життя безпритульних дітей часто «розбазарюються» на різні показові акції, які не приносять жодного позитивного результату. Підліткові клуби і центри продаються або здаються в оренду приватним підприємцям, які заробляють гроші саме за допомогою цих приміщень.
Без сумніву законодавство України про дитину має більш декларативний, ніж практичний характер. У сучасних умовах становлення ринкових відносин, економічної кризи, диференціації суспільства, погіршення матеріального і духовного положення дітей, назріли такі проблеми: